вже через 9 годин я буду сидіти в поїзді і активно махати зі словами "до побачення! я рада звалити звідси, і да, я тебе ненавижду" своєму місту
а вже через 31 годину я буду на морііііі
я тебе вже люблю
а вже через 45 годин я буду здійснювати своую мрію. я буду стояти біля моря на піску і голосно думати, голосно кричати все що на душі, слухати море та його заспокоювання зі звуками "все буде добре"
А рівно через 24 годин я розумію що буде рік. а я тебе знову бачила сьогодні. ти вже не той, що був рік назад, ти вже інший, такий чужий для мене. і з однієї сторони - мені легше, бо не має чого втрачати, а з іншої - боляче, адже, вже немає того, кого так до безумства люблю. я люблю картинку, міф, космічну істоту, якої нема. і це вбиває. ось тепер я розумію, що все що в мене залишилось - це мої спогади. в мене вже не має тебе, навідь твоїх спогадів, та і на кінець тебе вже не має, не має тієї людини. все залишилось тільки в моїй голові і все. навіть у ві сні ти вже інший, я забула якій ти справжній, мій, і тільки мій.
кого ж тепер мені любити? я не хочу бути закона в міф? чи навіть і міфа вже не має, а тільки моя уява? можливо море мені підскаже, що робити. і тебе пора відпустити, старого, бо нового в мене не має, я навіть його не знаю.
море, я навіки тільки твоя