Людмила Овдієнко

Був спершу дощ, холодний і тверезий.

А потім вітер – звабливо-лукавий.

І відбивались молоді берези

від нього захмелілими руками.

Вечірня сутінь пагорби голубила,

пропахлі сонцем, під дощами вицвілі.

О, скільки слів було в ту ніч розгублено

між травами і стиглими суницями.

О, скільки слів було там роздаровано

взамін за тишу й непідкупну свіжість.

І от стоїш, німий і роздратований,

затиснувши в кулак вчорашню ніжність.