Знаєш, таких наївних та відданих
у нього греблю гати,
що не вечір-
нові сідниці пестять йому коліна.
От тільки в усіх
невдачах, поразках, програних парі
винна завжди ти.
І тут без коментарів.
Бо все його життя-це твоя провина.
Нерви у тебе, наче дороги,
на яких він намотує кілометраж.
Забиває серце, мов стебло, в асфальт.
А ти до нудоти щира й проста,
дякуєш за все, що у вас було:
за брехню, синці, страх та фальш.
Обличчя від сліз зсохлось, тіло змарніло.
Руки жилаві, в мозолях та струпах.
Господи, тобі що?!
Взяти рупор і кричати прямісінько в вуха!
Але ж ні. Ти сама так хотіла.
Ти тепер як і він- черства й слабкодуха.
Бо є така любов- з усіх почуттів найгірша,
що розриває болем по швах душу.
Вона тебе нівечить, душить і від неї ти пишеш вірші.
Леона Вишневська.