Мертва, просто існую,

по щокам сльози, так дивно, так рідко.

Він знову і знову читає цей твір,

добиваючи до кінця,

ніби у труну, туди до Бога,

в небуття,

покладуть моє натхнення, моє життя.

безпричино, хочеться просто кричати, але ні!

Ранок, кава, нові справи, "привіт, я сумувала"

і знову я чую: "моя мила",

так щиро та без фальші,

так важливо, і нічього вже й не сутєво.

і знову, я щаслива,

а потім вона,

і хочеться просто не бачити й не відчувати,

не чути й не читати,

хочеться просто писати,

але йогор немає,

воно у труні, воно у небуті..