Я не знаю, що зі мною, от справді. Хочеться аби відстали, та щоб хтось обійняв. Мені не вистачає твоїх смс з примітивним тестом "я скучив" та "коли до мене?". Наче б то не люблю, але ж все ж таки, я не я. Змінилась, якась не така. Єдине бажання не попадатись нікому на очі, просто залягти на дно або просто закутатись в ковдру та лягти спати. Не хочу літа, бо розумію, що багато втрачаю з ним. Лише один рік залишився, а що я маю? Лиш хороший 10 клас, який не хочу покидати. Боже, куди ви йдете, мої дитячі роки. Зараз мені нічого не треба, абсолютно. Обожнюю, коли ми проводимо час разом, тоді того часу і не існує. Вертайся швидше, я тебе чекаю. Все частіше болить серце. Я навіть уявити не могла, що зможу так сильно полюбити своїх однокласників, начебто якась маячня, але ж все-таки. Я не могла уявити, що хтось зможе зробити таку величезну діру всередині мене. Я ковтаю повітря, набираю його в повні груди, але думка, що скоро кінець мене вбиває. Сльози котяться мимоволі. Все ж таки, я стаю якоюсь ніякою. Приходь швидше до мене, будемо спати разом, як же я скучила за цим. Мені тебе справді не вистачає. І як добре, що я знайома з такими людьми, як ви. Найщиріші та найкращі. Зараз ви моє все. Обіцяю пам’ятати завжди. Через рік ми навіть не будемо спілкуватись. Я не хочу втрачати те, що таке близьке для мене. Дивно, що так все. Все, що колись було для мене дорогим кудись зникає. Абсолютно все.