З самого початку Великого повстання на Україні суперничали між собою дві різні концепції суспільного устрою - егалітарна та елітарна. Спочатку переважала перша концепція. Польську знать, як пануючий клас замінило козацтво, а, за традицією, стати козаком міг кожний. У буремний час 1648-1656 рр. до козацьких лав влилися тисячі міщан, селян та православних священиків. Згідно з неповним московським переписом 1654 р., близько половини дорослого чоловічого населення становили козаки. Для селянина чи міщанина, здатного на власний кошт нести військову службу, не складало труднощів записатися до козацького полку й претендувати на такі привілеї, як правило землеволодіння, звільнення від податків та право обирати й бути обраним козацьким старшиною. Відповідно козак, який не міг купити власного військового спорядження чи втратив бажання воювати, звичайно повертався до стану селянина чи міщанина. Так чи інакше, 1648 рік спричинився до того, що межі між суспільними станами стали дуже розмитими, а ідеї соціальної рівності набули небаченого для Східної Європи поширення.
Унаслідок повстання значно покращало становище селянства, яке пережило цю жорстоку війну. Прогнавши шляхту, селяни відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися своїм майном, переселятися коли й куди завгодно. Тепер заможніші з них мали можливість набути вищого статусу, записавшись у козаки. Проте селяни не позбулися всіх повинностей. Займаючи землі, конфісковані у поляків, вони мали виконувати певні послуги й виплати на користь Війська Запорізького. До них на сам перед належали зобов'язання забезпечувати козацьке військо засобами транспорту, постоєм та провізією. Хоч селяни й надалі сплачували грошові та натуральні податки, ненависну панщину на користь польських феодалів було знищено.
Проте з часом цим здобуткам стали загрожувати елітарні тенденції в середовищі старшини. Багато козацьких ватажків і, зокрема, значний контингент української знаті та реєстрових старшин, що приєдналися до Хмельницького, були незначними уламками того ладу, що існував до 1648 р. В їхньому розумінні повстання не передбачало створити суспільство рівноправних людей, про яке у Східній Європі й не чули, а мало вигнати ненависну польську шляхту та магнатів, замінивши їх на свою українську знать. Вони навіть уявити собі не могли життєздатного суспільства без знаті. Завдяки своєму відносно високому положенню, великому військовому та політичному досвіду та багатству чимало української знаті та заможних козаків зайняли високі посади серед ватажків Війська Запорізького. І це становище вони використовували для зміцнення та примноження свого впливу й достатку. Більше того, вони нерідко присвоювали собі громадські землі, закріплені за посадою яку вони обіймали.
Оскільки гетьмани часто були вихідцями із старшини й спиралися на її широку підтримку, вони не лише не запобігали зосередженню в її руках влади та багатств, а й всіляко сприяли цьому, щедро роздаючи їй землі та посади. Зміцнюючись, ця нова верхівка поглиблювала поділ українського суспільства на стани й дедалі агресивніше зазіхала на вольності селянства та простого козацтва. Останні відповідали на спроби позбавити їх завоювань 1648 р. зростаючою ворожістю й навіть відкритим опором.
Унаслідок цього в новонародженому суспільстві козацької України виник глибокий, зрештою фатальний розкол.
Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, і їхній статус по суті не змінився. Близько дюжини великих міст, таких як Київ, Стародуб, Чернігів, Полтава, й надалі здійснювали самоврядування через виборні магістрати згідно з Магдебурзьким правом. Їхні стосунки з селом, де панувало козацтво, були відносно обмеженими. Але величезна більшість невеликих містечок потрапила під владу місцевої старшини, яка ставила власні інтереси вище інтересів міщан - аналогічно тому, як до неї це робила польська шляхта. Свідченням зростаючої залежності міст від старшини є те, що міщани повинні були платити мито за товари, якими вони торгували, у той час як козаки, що нерідко виявлялися їхніми комерційними конкурентами, цього не робили. Незадоволені правлінням козаків, багато міст шукали допомоги у царя, підтримуючи його у конфліктах із старшиною.
На відміну від міщан православне духовенство підтримувало з козацькою верхівкою дружні стосунки, оскільки воно уособлювало ту віру, яку боронили козаки. Хмельницький та його наступники, не зволікаючи, підтверджували права монастирів на приписані до них землі, а також обов'язок селян, що жили на цих землях, виконували для монастирів трудові повинності. Щедра підтримка гетьманом церкви фактично стала основним чинником, що звів нанівець здобутки селянства. Існуючий стан речей задовольняв українську православну ієрархію, тому вона виступала проти зміцнення зв'язків із Москвою, особливо у справах церкви, вважаючи Москву нижчою за себе в релігійному та культурному відношенні. Мине багато років задобрювань і дароприношень, перш ніж царям удасться змінити своє ставлення українського духовенства.