Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною аеною подій української історії стали Галичина і Волинь. Проте на кінець XIV ст. центр подій знову переміщується на схід у придністов'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував чисельних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. У наслідок цього з'являжться новий стан - козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, спияючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми союзниками -оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забеспечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.