Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського. Впевненість ц своїй перемозі над протестантами, єзуїти зосередилися на схизматах, як вони називали православних. Незабаром, після 1569 р., вони рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Барі, Луцьку, Вінниці та Києві. Їхні найкращі полемісти, й серед них блискучій Пйотр Скарга, бичували у проповідях та на відкритих диспутах догматичні облудності та культурну відсталість, приписувані православ'ю. У своєму знаменитому трактаті "Про єдність Церкви Божої" Скарга доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. "Греки обдурили тебе, о руський народе, - писав Скарга, - бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння і знання… адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна познати істину".
Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу, й пов'язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним і польську мову й культуру. В 1610 р. у сповненому скорботи трактаті "Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою" провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький оплакував утрату Руссю її найзначніших родів: "Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломиренські, Головчинські, Коропинські, Васальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Дн тепер ті, що оточували їх.. благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славився престижем, могутністю й відвагою?" За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків.
Свідчення, що допомагає зрозуміти сам механізм асиміляції, лишив львівський архієпископ Ян Порохницький, що сам був представником спольщеного українського роду: "Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами, і так вони, женячись часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Русі перейшли до єдності з римським костьолом, покинувши грецьку схизму".
З решти українських православних магнатів тільки лічені роди лишалися відданими старій вірі. До таких, зокрема, належали ті, що отримали титул до 1569 р., коли українці ще становили могутню політичну й культурну силу Великого князівства Литовського. Давні традиції продовжували побутувати в окремих осередках бідної шляхти в ізольованих і віддалених від центрів польської культури землях. Проте політично, соціально й економічно вони були надто слабкими, щоб зупинити процес полонізації.
Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ'я, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами. Вони як такі стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому. В наслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства або, краще сказати, - її відсутності.