Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадкувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважалося занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним.
Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому випадку мінімальні. Натомість вони зосередили увагу на розширені та збагаченні своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть ознакою пізньокиївської доби.
Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися власними землеволодіннями; занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з тим і в загально руських діях. Руським князівствам стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля - волзькі болгари, для Галицько-Волинського князівства - мадяри й поляки, а для Києва - кочові половці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі своїми ворогами. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісні зв'язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.
Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торгівельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північно німецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Північний Схід. На неозорих мало залюдненим "землях за лісами", у країні, що стала колисковою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвердилися в цих землях, що спочатку належали фінам, ще до появи тут основної маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко диктувати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в літописах лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти їхні майбутні політичні успіхи.