Будь - яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки, аналогічний скандинавському богові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали Дажбог і Сварог - боги повітря й сонця, дарите лі земних благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості - Рода і Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди і людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії - власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або довір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни).
Із приходом християнства у Київську Русь поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована метро полична єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископів, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: "біле", тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та "чорне", тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути міських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти і науки. У ХІІІ ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 - у самому Києві.
Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму - славетної Софії Київської - є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за Князя Ярослава Мудрого.
Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створений ченцями Кирилом і Мефодієм - греками, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася не лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою.
Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішим серед них є "Патерик", тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімн св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини ХІ ст. Іларіона - можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому "Слові про закон і благодать", прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі Іларіон не був грекофілом. У "Слово про закон і благодать" він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові.
Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно мономахами й пройняті християнським світопочуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби - такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками, - й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою "Повість временних літ". Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113-1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Не зважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів "Повчання" князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішового поетичного твору київської доби - "Слово о полку Ігоревім" (1185 - 1187) також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князі пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр.
Але при всьому багатстві експресії писемні джерела писемні джерела лишалися недоступними для не писемного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в вуста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич; усі троє - члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до лицарів Круглого Столу короля Артура ці західнослов'янські витязі лишили Володимирів двір і вирушили на боротьбу з силами зла. Часто серед їхніх ворогів були половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з хозарами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького минулого.
Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти у Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на терені собору містилася школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті час означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані. Відомо яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод володів п'ятьма мовами, писемною була й дочка Анна. Коли вона стала королевою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а від так лишалися недосяжними для мас.