Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч i примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Pyci Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший i, отже, мав право на верховну владу. 3 порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.
Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. 3 перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний i навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними и часто ворогували між собою.
3 відокремленням нових i нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, - що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися "Руською землею" - у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя "матері міст руських", а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит i знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним i релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть iз зменшенням свого населення й території Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених i густозаселених князівств на всій Україні.
Проте переваги Києва були водночас i його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 i 1246 pp. 24 князів 47 разів правили в Києві. 3 них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, a вісім - по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по-своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ i по-дикунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.
Економічний застій. Поряд iз політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху "із варягів у греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. 3 кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між багатим i бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. 3 усією очевидністю велична колись столиця Pyci політично, економічно та соціально занепадала.
Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги - кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.
Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу и енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являеться надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав co6i високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючись до сили и політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій.
Монголо-татарські війська, що школи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими и блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ i напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р. об'єднані русько-половецьм сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами и у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги и повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Pyci з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем i мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль i Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою и жорстокою, и навіть коли монголо-татари подолали міські мури, 6oї точилися за кожну вулицю и за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар.