Перечитую факти, що писали одне про одне. Тепло на душі стає і водночас так гірко. Що ж коїться з нами. Я так боюся дорослішати. Все так помінялось навкруги. Вже через рік мене може тут і не бути, а я так боюся цього. Здається я любила зміни, що ж так зараз я нажимаю на гальма? Взагалі мало почала писати. Я чекаю тієї купи гімна, що натоплюється в середині і викидаю все й одразу. Я переймаюсь за те, що більше не зможу робити того, що роблю у свої 16. Хто тебе кохатиме? Хто знайде мене серед інших. Нужбо, скажи мені! Такі хвилини меланхолії б’ють сильно та влучно. Я хвилююсь, знай це. Переглядаю жж і дивлюся, як багато в ньому гімна, але ж так добре стає, коли читаю про літо, про своїх давно вже не друзів, про себе, яка міняється щодня. Зараз закидую свій блог різними фотографіями аби ж інсценізувати своє/його життя. Все добре, багато кольорових фото. Менше тексту, бо буде все ясно.