Як завжди, " бударажний" дзвінок ввечері - і ми вже валяємось в снігу. Розглядаєм зорі.. Безодню. Цей вечір був насичиний чимось чарівним. Я наче повернулась в дитинство, але за долю секунди знову відчула " часткову відповідальність" (мені не подобається це поняття, але від цього не втекти). В ті хвилини, життя ривками пролетіло перед очима. Згадала усе.. як Ми, навіжені, бігали по дворі, як Ми дорослішали, згадала літо, Наше літо, згадала Янгола. За всім тим сміхом, безумовно щирим, та все ж.. за всім тим сміхом ховалось щось більше. Відчай? Можливо..
Головне: ми відірвались по-повній!)