Навіть не знаю з чого почати. Напевно найважче у житті – найти отой початок, що буде своєрідним поштовхом у доросле життя. Початок має бути у всьому, а кінець - необов’язково, ось чому так важливо діяти. Але ж так важко находити підходящу тему для початку розмови, шукати те життєве кредо з яким будиш йти до кінця, шукати сенс дій, та просто важко почати жити. Я боюся, лише за одне, що я ніколи не почну жити, точніше існувати, як сформована особистість. І так, мені моторошно за майбутнє покоління. Бо, за моїми критеріями оцінювання нашої „теперішньої” молоді, то лише можу сказати, що ми заблукали у часопросторі. Чи то ми біжимо за минулим, чи то ми не бачимо майбутнього. І те, що я хочу віднайти своє внутрішнє „Я” у буддизмі я нічого поганого не бачу. Але для нашого суспільства це щось з ряду неможливого, адже ж, як можна переплітати віри, як можна міняти Богів та відрікатися від церкви. Я можу лише сказати одне єдине слово. ПРОСТО. Коментувати не збираюся, бо це суто моє.
Починаю писати. Не шкодую, що пішов сніг, ані трішки. Давно я та не відпочивала, та не сміялася. Я дитина, і мені добре. Але зразу згадую, хто я така, і факт, що проблем немає і я ще дитина кудись зникає. Мене дуже дратує те, що коли, я добре ставлюся до людей, вони цього не цінують. Боже, зрозумійте, я не буду довго цього терпіти. Зайвого баласту не потребую. Не цінуєш те, що маєш? Хто ж тобі винен. Мене вбиває те, що коли тобі добре, ти навіть не згадаєш про мене. Коли ж навпаки, то мій телефон знаєш на пам’ять. Зрозумій, я не буду тебе рятувати кожен раз. Я тобі не МЧС. Знову те саме, що було на початку літа. Ти знову кидаєшся до відкритих обіймів, але я тебе попереджаю, щоб це не стало фатальною помилкою для тебе, та для нашої так званої дружби. Мені не образливо, в мені просто народжується знайоме відчуття байдужості до твоїх дій. І ти сама прекрасно знаєш, що для тебе це на краще. Але ж все рівно ти ж знаєш куди піти, якщо мене не буде. В тебе завжди є людина на план „б”. Але мені байдуже. Напевно я ніколи не найду людини, яку щиро любитиму. Знаю лише те, що я ніколи не буду мати своєї власної домівки. Найкращий варіант для мене це подорожувати самій по всьому світі і ночувати де-не-де. Як випаде нагода, як ляже карта, як підкаже серце. Буду блукати, буду навмисне губитися у містах Європи. Ось, що таке незалежність. Це, насамперед, незапланованість дій. Щось на зразок імпровізації. Що спало на думку те й вчинив. Не перед ким не оправдовуєшся, та не з ким не рахуєшся. Ти – індивідуальність. Це спроба пливти прости, а не за течією. Це кричати чимдужче „ні”, коли ти чуєш від усіх рішуче „так”. І на кінець, або ж на десерт, феєричне самогубство з найбільшого хмарочоса в Америці. Ну, чим погано? Здається все йде, як по маслу, аби твій сніданок з бутерброду не впав маслом вниз. Але хіба вже це важливо, коли ти мертвий? Або ж коли летиш з даху будинку? Не знаю, але спробую. Ще я помітила, що коли, ти хоче щось понад усе на світі, тобі просто треба про це думати. Ну, наче б то, матеріалізувати думки. Згадувати й говорити про це кожен день. Це просто така собі порада, перевірена мною. Знаю, що кажу, повірте. Самі ж переконаєтеся, головне щоб ви це справді дуже хотіли. Взагалі завжди йдіть до своєї мети, не зважаючи ні на що, і ні на кого. Бо ж друзі не допоможуть вам, коли ви будите бідувати, ну прямо кажучи, якщо ви будите людиною з місцем проживання якоїсь вулиці вашого маленького містечка, одним словом – бомжуватимете, бо ж тоді друзів ви не матимете, окрім собак. А куди вони зникли? Так безслідно і назавжди. Так, ось йди через трупи і принципі, плюй на пріоритети.
Ще коли виросту, або ж подорослішаю або найду себе в буддизмі, напишу книгу, і буде вона називатися „Оптична ілюзія мого щасливого дитинства”. Забагато „або”. Або просто на добраніч, Саша спати. Є ще багато тем, які можна підняти з глибини ваших очей, але кому воно треба? Зараз спати або ж просто подорожувати.