Это просто Вьюи блог

Відомо, що на зміст військової справи в тій чи іншій країні в конкретну історичну епоху впливає безліч чинників, перш за все таких, як її соціально-політичний устрій, рівень розвитку виробництва, науки і освіти, культурні традиції, духовний стан суспільства та інші. В цілому зміст, основні напрями розвитку і вдосконалення військової справи в будь-якій державі мають загальні риси, які випливають з об'єктивних закономірностей світового розвитку. Разом з тим вони мають і істотні відмінності, обумовлені географічним положенням держави, його народонаселенням, економічною діяльністю, характером зовнішніх загроз тощо.

На розвиток військової справи значно впливають побут та звичаї, історичні традиції народів, що населяють країну. Питання війни і миру відвіку, так чи інакше, зачіпають корінні інтереси людства. Їх обговорення на рівні, як політичного, так і філософського мислення має багатовікову традицію.

Початкові сторінки найдавнішого трактату з військової справи «Мистецтво війни» Сунь Цзи

Людство прагне зрозуміти причину тих суспільних суперечностей, необхідним наслідком яких, ось вже протягом тисячоліть, були великі і малі війни, загальні і локальні, такі, що винищили квіт багатьох поколінь. За період з 3600 до н. е. до 1980 року сталося приблизно 1455 великих і малих воєн, зокрема 2 світові, протягом яких загинуло, померло з голоду та від епідемій понад 3,6 млрд. чоловік[2]. За підрахунками Н. П. Міхневіча за всю історію людства на 1 рік мирного життя припадає в середньому 13 років війни[3].

Апофеоз війни. Картина Верещагіна В.В.

[ред.] Розвиток військової справи

Війна як історично-культурний феномен виникає на певній стадії розвитку людського суспільства і робить певний вплив на його розвиток. Військова справа починає культивуватися в суспільстві, як і всі інші заняття людей, спрямовані, перш за все, на підтримку життєво важливих функцій. У війні, як правило, перемагає виробник найдосконалішої зброї, а також співтовариства, що володіють більш передовою тактикою військової операції.

Війни, як систематичне явище, а не епізодичні збройні зіткнення, починають грати істотну роль у соціально-політичному житті багатьох етнокультурних утворень з різних причин: або це була боротьба за життєвий простір, за території; або війна ставала видом діяльності, при якому було можливе збільшення добробуту тієї або іншої культурно-історичної спільності (принаймні певної її частини), була засобом наживи; або засобом виживання в екстремальні періоди існування етносу.

Військова справа і озброєння, як його матеріальна база є невід'ємною і істотною частиною людської культури. Саме у засобах насильства (комплексі озброєння), як би не дивно це звучало, відбиваються всі новітні досягнення матеріальної культури, науки і техніки. Це визначає необхідність вивчення комплексу озброєння як історичного джерела. Першим і найбільш важливим кроком буде спроба відокремлення бойової зброї із загального комплексу озброєння (ділення озброєння на бойове і мисливське). Лук і стріли, наприклад, могли використовуватися рівною мірою, як у бою, так і на полюванні.

Проте, поява специфічних видів зброї, спрямованих винятково на вирішення військових завдань, свідчить про зародження в глибокій давнині тієї частини культури суспільства, яку сьогодні називають військовою справою . Широке коло питань, пов'язаних з класифікацією і типологією військової справи є однією з актуальних проблем досліджень. Не зважаючи на значну кількість робіт, присвячених військовій справі, як і раніше єдиного підходу до її систематизації і вивчення не існує. У цьому сенсі військова справа кожного суспільства, народу або держави має свої національні особливості і свою періодизацію історії розвитку. Різні держави і їх армії в ході численних і тривалих воєн та конфліктів накопичили значний бойовий досвід, в них йшов процес постійного вдосконалення зброї і захисного спорядження.

З виникненням на території Межиріччя, Нілу, Інду і Янцзи перших співтовариств людей, одночасно стали виникати і перші військові організації, що базувалися на економічному фундаменті простої ручної праці, і емпіричному узагальненні форм, способів і прийомів озброєної боротьби.

Так, єгиптяни в період Нового царства (близько 1580 — близько 1070 рр. до н. е.) створили піхоту, що володіла високою для того часу боєздатністю, ассирійці — нерегулярну кінноту, урарту — систему оборони, основу якої складали важкодоступні гірські фортеці і таке інше.

Відбулося розділення війська на сухопутну армію і флот. В армії в свою чергу утворилися два роди військ — піхота, яка згодом стала поділятися на важку і легку, і кіннота. Виникли початкові форми їх тактичної організації.

У Стародавніх Єгипті, Греції, Індії, Китаї, а потім і Римі з'явилися перші теоретичні праці з військового мистецтва, окремі положення яких не втратили своєї значимості і донині.

У цих жінок ніжність та краса навдивовижу органічно поєднуються із силою, відвагою та мужністю. На відміну від більшості представниць прекрасної статі, вони повноправно святкують не лише 8 Березня, а й 23 лютого, адже нарівні з чоловіками є справжніми захисниками рідної Вітчизни. Нічого, щоб суперечило їхній жіночності, прикордонниці Оксана Петрів та Алла Потапчук у своїй професії не вбачають – їм однаково до снаги і смачний борщ зварити, і вправно тримати в руках автомат.

Працюють ці чарівні прикордонниці у відділі прикордонної служби “Дубровиця” Луцького прикордонного загону. Майор Оксана Петрів обіймає посаду заступника начальника відділу з персоналу, а капітан Алла Потапчук є начальником відділення інспекторів прикордонної служби. Доля привела їх до віддаленого Дубровицького району, що межує з сусідньою Білоруссю, аж із Трускавця та Нетішина. Втім, спершу було навчання в Національній академії державної прикордонної служби у Хмельницькому. Саме туди свого часу дівчат покликала мрія про незвичну, мужню та, як побутує думка, зовсім не жіночу професію.

– Це був, без перебільшення, поклик душі і серця, – каже Оксана Петрів, котра служить у відділі прикордонної служби “Дубровиця” з 2001 року. – Які б часи не були, які б складні періоди не переживала держава, ця професія завжди була і буде престижною. Та й соціальні гарантії хороші.

– А мені завжди подобалося, як виглядали дівчата у формі, – усміхаючись, приєднується до розмови Алла Потапчук, котра має менший стаж служби (з 2007 року). – В родині у нас не було військових, але всі дуже схвально поставилися до мого вибору. Батьки мною пишаються. Ще коли я була школяркою, ми з татом їздили у Хмельницький, були біля стін Національної академії державної прикордонної служби. Пригадую, як сильно я хотіла зайти туди, але всередину нас не впустили. Не могла дочекатися, коли стану студенткою… І от – мрія здійснилася!..

Єдиний мінус їхньої улюбленої роботи, кажуть прикордонниці, полягає в тому, що мало часу залишається для родини та особистого життя. Алла цього поки не відчула, адже ще незаміжня, а от Оксана, в котрої двоє діточок, не зі слів знає, як непросто поєднувати службу з обов’язками матері та дружини.

– Добре, – каже, – що чоловік теж військовий. Інакше було б складно. Цивільним, а особливо тим, хто навіть не служив в армії, все це складно зрозуміти. Був би постійний грунт для суперечок. Тож не випадково із 28 жінок, котрі служать у відділі прикордонної служби “Дубровиця”, у більшості чоловіки теж військові.

У роботі – жодних поблажок

Незважаючи на належність до слабкої статі, Оксана та Алла, як і їхні колеги-прикордонниці, жодних поблажок ані в роботі, ані під час навчальних тренувань не мають. Вони і стріляють нарівні (а то й краще) з чоловіками, і прийомами рукопашного бою володіють, і в будь-яку пору доби та за будь-якої погоди здійснюють патрулювання державного кордону та затримують порушників.

– Ми повинні бути “Завжди готові!”. За постійну бойову готовність навіть отримуємо відповідну доплату, – ділиться пані Оксана.

– А чи трапляється, що посеред ночі доводиться покидати дім? – запитую.

– Саме так частіше і буває…

– Це так звана бойова тривога?

– Ні. У нас називається трішки інакше – “зміни в обстановці”. Коли в такому випадку повернемося додому, ніхто не знає. Якщо відбувається велике затримання, то це вже може бути і не одна доба, як на плановому патрулюванні, і навіть не дві. До речі, 23 лютого через “зміни в обстановці” ми теж, так би мовити, святкували на кордоні. На ділянці місцевого пункту пропуску “Переброди” тоді затримано сільськогосподарську техніку, яка незаконно переганялася через кордон із Білорусі. Взагалі ця ділянка є найскладнішою. Те, що люди незаконно перетинають кордон, йдучи за грибами чи ягодами, – це дрібниця. Головна проблема – контрабанда сільськогосподарської техніки, підакцизних та інших товарів. Проводити затримання дуже складно – і через значну протяжність кордону, і через агресивність тих, хто порушує закон, та інші чинники. Ще одна проблема, яка стосується й інших ділянок, – відсутність демаркації на лінії кордону між Україною та Білоруссю, тобто якихось огороджень чи інженерних споруд.

Жіноча хитрість та інтуїція – теж не зайві

Крім витривалості, хорошої фізичної підготовки, кажуть прикордонниці, аж ніяк не зайвою у їхній нежіночій службі є звичайна жіноча хитрість, а також інтуїція. Під час затримання порушників це допомагає неабияк. Саме інтуїція, до речі, допомогла торік майору Оксані Петрів затримати найбільшу в Україні партію контрабандних цигарок загальною вартістю майже п’ять мільйонів гривень.

– Сталося це 6 травня на пункті контролю “Сарни”. Дуже добре пам’ятаю цю дату, бо буквально одразу – через дванадцять днів – пішла в декретну відпустку, – ділиться жінка. – Документи на перевезення вантажу були в порядку. Згідно з ними у вагонах були гранули з тирси. Втім, хоч уся необхідна процедура контролю була проведена, щось мені не давало спокою, і край. Буквально в останній момент прийняла рішення, щоб відкрили один із вагонів… Як з’ясувалося, там була аж ніяк не тирса.

Найвідповідальнішою ділянкою роботи, кажуть Оксана та Алла, є та, коли вони керують зміною прикордонних нарядів. У їх підпорядкуванні тоді майже 50 чоловік. При цьому від старшого зміни залежить і прийняття рішення про затримання порушників, і видача зброї прикордонним нарядам та відповідальність за це, й інші питання.

– Фактично, – кажуть, – рішення тоді треба приймати ледве не щогодини. І робити це треба оперативно і компетентно, аргументуючи відповідними статтями законодавства. Його треба знати досконало. Порушник повинен бути чітко поінформованим, на якій підставі його затримано.

Свою роботу, в один голос твердять Оксана Петрів та Алла Потапчук, вони не проміняли б на жодну іншу. Якби була змога повернути час назад, вони знову обрали б цей шлях. При цьому, хоч і мусять бути відважними та загартованими, вони, як мовилося, залишаються не менш чарівними та жіночними. Їх, як і представниць менш мужніх професій, так само радують квіти до 8 Березня, ніжні слова, турбота. Красива усмішка, яка у відповідь осяює обличчя прикордонниць Оксани та Алли, їхній лагідний погляд, – це те, що, так би мовити, не має кордонів, в чому, незалежно від обставин життя, професії чи країни, суть жінки, матері, коханої.