damn, Chicago

Дата регистрации: 05 июня 2010 года

Never went far Needed to go far

20 ноября 2011 года в20.11.2011 11:45  0  0  Личное

maarina:

Городские девчонки/ Uptown Girls

Жила-была девушка по имени Молли Ганн. Единственное что она умела делать в жизни — это ходить по бутикам, участвовать в грандиозных вечеринках и смотреть на всех своих кавалеров сверху вниз, оставаясь в душе маленькой безответственной девочкой. Ее отец, известная в прошлом рок-звезда, оставил ей громадное наследство, которое она благополучно и тратила.

Но сказке приходит конец, когда бухгалтер крадет у нее все деньги, и единственное, что ей остается — это найти РАБОТУ! После нескольких неудачных попыток устроиться, Молли становится няней девятилетней девочки Рэй, о которой полностью забыла собственная мать — глава крупной звукозаписывающей студии. Но из-за вынужденной самостоятельности, маленькой Рэй приходится вести себя, как женщине средних лет.

Все истории заканчиваются, но в жизни конец — это всегда начало чего-то нового.

20 ноября 2011 года в20.11.2011 11:05  0  0  Личное

shernz:

J u n o

Очень добрый фильм. Фильм о том, что даже самые серьёзные проблемы можно решить.

Джуно часто удивляет и демонстрирует несвойственную её возрасту мудрость. Она просто относится к жизни, она не требует многого. «Большего мне и не надо, " — говорит она своему лучшему другу Бликеру, только что признавшись ему в любви… А как удивительна и проста её эта фраза «Попугая хочу!» в то время, как они с подругой ищут приёмную семью в газете!

Этот фильм можно пересматривать много раз, и каждый раз будешь обнаруживать в нём какие-то новые детали, ранее не замеченные. Здесь ценен каждый момент, ничего не хочется пропускать, не возникает желания перемотать дальше, где будет «поинтереснее».

19 ноября 2011 года в19.11.2011 22:31  2  0  Личное

remic :

Ось і все. Цілком вільний. Без будь-якої упередженості можу сказати, що ненавиджу все, що пов’язане з нею. Фотографії, слова, вчинки – я ненавиджу все це, і саме тому годинами туплюся в одну точку лежачи на ліжку та ловлюся за ниточки спогадів, поволі сплітаючи їх у клубок, з якого плестиму цю розповідь. Тепер я точно знаю, що найближчим часом я не піду в гори, не поїду на море, не казатиму нікому «я кохаю тебе», не слухатиму «Yellow», не стану членом ніякої центристської партії і навряд зможу спокійно спати. Єдине, на що спроможний – чекати, вірити та сподіватися на краще. Я знаю, що вона до мене не повернеться… Йде до когось іншого.

– Янголе-хоронителю, благаю, вберігай та охороняй її, – стиха шепочу я, – нехай жодна напасть не зашкодить їй, нехай здохне той, хто спробує її образити.

Такі речі казати не гарно, так? Це ви хотіли б мені сказати? Власне, мені до одного місця те, що ви про мене тепер думаєте. Хай, трохи розклеївся.

Трохи?

Кого я обманюю.

На мені її запах… Я досі відчуваю її смак, особливий, незабутній, солодкий, трохи приторний, наче мякоть стиглого плоду азіміни. Я прагну її, я кохаю і ненавиджу всю ту блядську сутність, котра змусила мене корчитися ось тут, у цьому ліжку, пити каву літрами-жбанами та кидати палити. Я давав їй слово – не можу його не дотриматися. Я мужик… Мужик сказав – зробив.

Потрібно виховувати у собі ненависть. Любити все навколо – погана звичка. Щоб стримати себе, щоб не зрадити собі, потрібно всіх і все ненавидіти. Особливо тих, у кого в районі паху дірка. Вони – особлива загроза. Через них будь-хто може втратити самоконтроль.

Кудись поділася моя впевненість у власних силах. Повернися, чуєш? Я не в змозі шукати тебе у тренінгах для подолання депресії! …– Вражаюче! Блискуче! Неймовірно, – кажу я, – ох, та що ти кажеш, – додаю, щиро всміхаючись на усі свої зуби. Обговорюю нещодавні події, – безвізовий режим, гра збірної, бокс. Це все машинально, а в думках тільки вона. Ще жодного ранку не прокидався здоровим. Я нікому і ніколи не зізнаюся, як буває боляче, коли серце стискається у спазмах від небажання бути потрібним кому-небудь, окрім неї.

Ви коли-небудь закохувалися?

Найкраще закохуватися влітку. Ходити зі спітнілими долонями, триматися за руки і робити щось таке, що взимку в жодному разі не вийде повторити – завжди носити з собою невеличкий килимок, щоб за необхідності можна було підстелити його під дупу коханої. Мураха в задньому проході – не надто приємно.

Мені не довелося. Сподіваюся, що вам пощастить куди більше.

«Молодий, амбітний чоловік шукає жінку без минулого. Взаємність та щирість гарантую.»

Відгукнулася.

Вже багато ночей телефоную їй. Її я також ненавиджу, та вона єдина, хто знає, що зі мною робити. Потребую трохи тепла. Отримую. Волога, тепла, божеволію годинами в ній, без почуттів облизуючи її губи смаку мого відчаю. Згодом валюся… На бік. І кажу без сентиментальностей: «Йди нахуй звідси». Все просто. Згодом з головою накриваюся та починаю худнути.

Люди найчастіше та найефективніше худнуть вночі, коли очікують відповідей. Мнуть у руках пачки цигарок та без кінця тупляться у екрани власних моніторів чи мобільних – сподіваються отримати щире зізнання. У чому? У взаємності. Цього більше ніж достатньо. Власне, їм байдуже, що вже згодом цю взаємність може запросто отримати інший покидьок, такий же як і ви. Та для неї він буди куди кращим та розумнішим. Повірте, не пройде і двох років. Я був таким же наївним – очікував. Як результат – ви читаєте зараз те, про що я кричу щоночі.

«Повертайся… Обіцяю буду чемним» – написав на власному холодильнику записку. Розфарбував її у яскраво червоний. Сів, взявся за голову… Засинаю. Сподіваюся, що завтрашній день почнеться амнезією.

Марк ЛІВІН "Не надмірна жорстокість".