Это просто Вьюи блог

Так добре відчувати себе вільною!
Просто вільною від всього того, що давно закувало в кайдани мій мозок і другий рік тримало в засланні. Але нарешті цей вирок знято. Видно небесний суддя змилувався наді мною. Довгих два роки я жила в зневірі й забутті. Марно витрачала час. Дивилась на речі крізь рожеві окуляри, через які мій власний кат, який ледве не лишив мене життя, здавався мені таким милим юнаком.
Здавалось, він розумів мене, а я розуміла його. Я багато чого йому розповідала, ми часто сперечались і навіть занадто часто сварились, але завжди повертались в минуле і аналізували свої, на скільки я зараз розумію вірні, висновки.
Через рік того ув’язнення я почала втрачати розум…Але єдиними ліками був він – КАТ. Інколи я настільки божеволіла, що кидалась в нього жорстокими словами, але він робив один укол і я заспокоювалась. Голка була настільки тоненькою, що я не помічала коли і як він це робить. І кожен раз, коли починався черговий приступ моєї уявної хвороби, він рятував мене. Його заспокійливе діяло як наркотик. Іноді мені його так бракувало, що я свідомо розігрувала сценку своєї хвороби, і, здається, з кожним разом вона ставала все невиліковнішою, а ті ліки, все менш ефективними…Їх стало замало. Потрібно було сильніше обезболююче, від якого було б добре і весело і яке б діяло набагато довше, ніж ці дешеві ліки, які, напевне, вже втратили свій термін придатності.
Багато людей намагалось зняти з мене ці кляті окуляри, але я не дозволяла. В них було так добре. Та одного разу через свою необачність мій мучитель розбив їх. Один вчинок перевернув життя і дав величезну тріщину в стіні, яку він збудував між мною і світом. Вона росла не по дням, а по годинам і в кінці-кінців зруйнувала ту перепону та випустила мене на волю. Так, я розумію, що це було не зовсім законно, але попри всі заборони і наслідки вибігла на вулицю. О, цей подих повітря, такого незвичайного, не перемішаного з пилом і брудом, такого жаданого. Я була щаслива. Мені було хороше, я не хотіла повертатись назад, до тих холодних чорних стін сірої кімнати, в якій тебе ніхто не розуміє і в якій ти нікому не потрібна. НЕ ХОТІЛА.
Та воля тривала недовго. Поліція норовів і обов’язків почала мене переслідувати. Вони стежили за мною, відслідковували кожен крок. Спочатку я не звернула уваги і вони, зрозумівши це, почали погрожувати: телефонували мені і мертво дихали в трубку, залишали анонімні листи з погрозами в поштовій скриньці…Потім вони підіслали до мене палача, який врешті решт мене зламав. І я здалась… Мене повернули назад в ту гидку і брудну камеру в якій я не знаходила собі місця. Після повернення туди я дізналась, що людина, якій так довіряла, яку зрештою КОХАЛА, мене підступно зрадила і кинула на призволяще…Як мені стало відомо, він був шпигуном, який втерся в довіру і весь цей час дізнавався потрібну інформацію.
Я була в розпачі. Ніколи ще не відчувала себе настільки пустою. Було таке враження, неначе всю мене вилили в казан, добавили спецій і приготували страву, яка була всім до смаку. Всю з’їли, з’їли до останнього шматочку, не залишивши і крихти, крихти самої себе. А те що залишилось – та тупа оболонка -, яка і тримала мене на ногах безперестанку блукала по кімнаті, затопленій думками.
Мимоволі мене потягнуло до вікна, просто захотілось поглянути на те яскраве сонце і чисте небо, яке донедавна було в над головою, та через ґрати тиші воно здавалось ще прекраснішим. У вікні я побачила молодого чоловіка. Дивилась на нього і заздрила… Адже він був вільним. Він підняв очі і наші погляди зіткнулись. Ми дивились один на одного надзвичайно довго, а я не знаходила в собі сили відійти від цього вікна…Я відчувала себе цікавою комусь, можливо навіть потрібною…Мені це подобалось.
З того часу цей молодий чоловік часто проходив повз вікна цієї нестерпної в’язниці і кожного разу, коли наші погляди зустрічались, я відчувала, як всередині мене щось наповнюється, бурлить, живе… я почала ЖИТИ.
Згодом він зацікавився моєю справою і як виявилось був талановитим адвокатом, який врятував не тільки занедбану душу, але й тіло, яке бажало ступити на землю і якому обрид цей бетон під ногами.
Незабаром після того, як ми все-таки виграли цю, здавалось безнадійну справу, він зник…

Знаєте, а може це і на краще. Неділю опісля я жила в його будинку. Ця людина виявилась надзвичайно гостинним. Йому нічого не було шкода, я взагалі почувала себе, наче у власному домі. Ми багато говорили і він мене мимоволі навчив жити. Після переїзду в окреме житло я стала більш самостійною, більше в ньому не потребувалась і, напевне, це і була причина його таємничого зникнення…

Та я йому дякую. Дякую за все те, що він для мене зробив.

Зараз я живу. Живу сама. Моя душа поки не знайшла нових почуттів… Але думаю це ненадовго. Я інколи згадую того ката, можливо глибоко в підсвідомості жалкую про деякі моменти і дії, яких не зробила. Але на фоні цього мій вільний мозок викидає чергову порцію обіцянок, які я собі дала. Все в житті мимо хідне і та частина його під назвою «Заслання» безперечно залишиться в пам’яті. Але потрібно з гордістю дивитись вперед і на даний момент я бачу перед собою двері з надписом «Майбутнє» ручку яких без вагань натискаю і відкривши які бачу перед собою цілий світ, про який раніше могла тільки мріяти.