В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих. Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей.
- Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей.
- Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині.
Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові про події за вікном. Він розповідав про озеро, качок та лебедів на ньому, про човен з рибалками, про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного… Той, що біля дверей, не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід. Та поступово до нього вкралася заздрість. «Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна." Спочатку ця думка його засоромила, та поступово його почала душити злість. Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вікна. Лише ця думка контролювала його життя. Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти. Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг. Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки. Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру. Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли. Разом із диханням сусіда. Запанувала мертва тиша. Вранці його забрали. Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. Медсестра допомогла йому. З важкістю від піднявся й виглянув у вікно. За вікном була лише глуха цегляна стіна. Він спитав у медсестри
- Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну! Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей…Як же він міг це бачити з вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
- Він не міг бачити навіть стіни; ваш покійний сусід був сліпим. Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити…