У кожного свій біль. Інколи терпимий, інколи невимовно пекучий, але він є. він роз’їдає серце, і змушує кричати, інколи тихо а інколи тот крик займаєрозуми багатьох, змушує думати про нього, змушує говорити, змушує жити заради нього… Мій біль мовчазний, сліпий і не зрозумілий, він нікого не чіпає і ні кого не стосується він мій на всі сто відсотків. Я його ненавиджу але з ним зрослась, він давній, і нікому не відомий. Ось ходиш по вулиці, розмовляєш з друзями, батьками, займаєшся справами, а він з тобою, поряд, ні він не в мені, він поряд, та тінь, то горе, це те від чого я не сховаюся, на жаль.
Дайте змогу вилікуватися, дайте змогу закричати, голосно на весь світ, да так щоб не було соромно, будь ласка, я кричатиму а ви не дивіться на мене, не тикайте пальцями, пройдіть мимо, допоможіть. Я буду довго кричати, і він злякається, біль, він зникне, він залишиться на тому місті, де ви не звертали уваги. А я..
я буду вільна, я буду сміятися, чесно і щиро, я буду жити сміливо, я просто буду…
і то не забаганка і не фантазія, то потреба