Знову накрило. Боюсь зловити себе на розумінні того, що я справді кохаю тебе. Може це і не так, бо мені б вже душу рвало, 600 км між нами і нескінченна кількість хвилин без твого голосу. Та зараз, коли здається все добре, чомусь невистачає саме тебе. Такого який ти є, з усіма твоїми примхами та тараканами. Але коханого. Кохаючого.

Надіюсь не мене. Надіюсь у тебе васе добре. Надіюсь, що колись градуси в моїй голові, які останнім часом там прописалися, не заставлять мене написати чи подзвонити у пошуку вже знайомих відчуттів відсутності гордості, сорому, та залежності від тебе.

Кохаю-не кохаю.Можливо, просто настрій такий. Можливо Просто лише зараз це зрозуміла.

І ось через годину побачення. Не з тобою. Знаєш, за цей час мене цілували/обіймали різні чоловіки….. Пам'ятаєш ти писав колись:"…Вона любого може взяти сміло" Так, я запевнилася в цьому. Я отримую тих чоловіків яких хочу.….. Але я нікого не обіймала/цілувала так як тебе. Я ще досі тобі не зрадила. Ти як був першим і єдиним, так ним і залишився. хоч ти цього і не знаєш. І хоча ми не разом, я намагаюся не зрадити тобі навіть ментально, нікого я котом не називала, ніому не говорила, що кохаю, нікому не пробачала як тобі, ні за кого не переживала як за тебе, і те святе, що було між нами, це лише наше.а з іншими сміялася над спробами створити якусь святість.Я лише твоя.Та чи потрібна тобі?

Мій.

Морально ти мій.