І я не знаю, як він відпускає мене із самого вокзалу. Я не змогла відпустити його навіть від метро…і за день до від'їзду також. Вже пройшло 3,5 години, як він поїхав, а я досі плачу. У кімнаті надто пусто і самотньо, коли його немає поряд у нашому "місці". З ким мені засинати? З ким готувати їсти і дивитись фільм/мультфільм? Хто в кінці кінців проситиме мене не плакати, коли в "Грі Престолів" помре ще один персонаж? Кому мені робити 2 чашки чаю?
Я прокинулась зі страхом небезпеки, яка ставала все ближче. Цілий день я прощалась із ним і не змогла. В метро я плакала і розуміла, що навіть уявити собі не могла, як це бути на його місці - не прощатись сам, а погоджуватись на прощання. Ти просто дивишся, як твоя радість іде/їде. І мені сумно. Котру годину сиджу і чекаю " От він покурить і прийде до мене під тепле одіяло", а він не йде. І нарешті ти розумієш, що не прийде, що він вже далеко.
Я проплакала всю дорогу до кімнати, а усвідомити, що завтра я його не побачу - не змогла. Ніколи не думала, що так важко прощатись ще до вокзалу. Ці ваші поети і любові не знали, якщо описували сцени прощання в книгах коханих так просто.