— Горацій сказав, а я не підтримую. Точніше, погоджуюсь, але правила не дотримуюсь.
Тиждень почався 50/50. Наче б то і болі від того немає, а ніби й сумно і розчаровано бачу ситуацію. " Нічому не дивуватися", а я все ще дивуюсь. Тільки, як правило, собі. Я ж знаю, що від себе очікую - очікування не збуваються; знаю, що можу якісно - виходить у пів сили. Сковорода казав " бери вершину - отримаєш половину" і воно у мене якось так є. Але як інші цієї вершини дістаються? Я була за І-ІІ кроки до бажаних результатів. Мені від того і сумно.
Не менше я дізналась на перерві. " Ти думаєш в групі вже немає людей, які тебе не люблять? Є" - фраза, яку я знала і до цього, але мозаїками огорожувалась до моменту, поки мені не сказали це у вічі. Що ж це у мене за конфлікт із суспільством? Звідки така неприязнь? Я втратила уміння спілкуватись з людьми після покидання учнівського парламенту? Бог мені суддя, так? А може і не Бог?
Я би нічому не дивувалася: знаю про суспільство і її склад, про її стадо-культуру, про те, хто і ким стане/є. Але все одно залишається основна загроза моєму світові: я сама. Не знаю ж хто я.