Мені на серденьку не легше - камнем тягне щось до землі. З чого б це? Та й без причини? Просто невдала мить, година, день, в кінці кінців, тиждень не мій. Чи то мене буденність поглинула, і вивернула лише кісточками фруктів - відходів, що по собі немічні, хоча коли би полити, посадити, нарешті, правильно доглядати та звертати увагу, можуть бути джерелом нового життя - вдалих, реалізованих в життя ідей. Моїх чи, принаймні, чужих.
Та я майже жаліюсь. Як завжди, пишу, коли мені щось не так: мало балів, мало уваги, мало грошенят, мало доступних насолод, мало теплих моментів, мало успіху, мало доречних фраз і любові. Мені, як би, нудно. Стає все так однаково, якась іскра-надія на щось особливе серед цієї буденності зникає, і розумію, що ця осінь не моя - мало тепер теплого листя і теплих людей для співбесід.
І я не знаю, що зі мною. У мене просто надто "нічого", щоби хоч щось розповісти. Теплого чаю Вам до ліжку, і якщо "нічого", то хоча би яскравих сновидінь.