Мов скажена. Постійно надіюсь, що остання, бо лишають на десерт, а виявляється, я лише марокконська "рожева" чаша до обіду.
Що є джерелом моєї неуважності? Коли моя незграбність переборола особистість, а чи то просто недовистачало матеріального вульгаризму, щоб породити в мені ще один різновид матерії - свідомість.
І мене чомусь досі ранить те, чого ні побачити, ні почути, ні намалювати. Варто було би навчитись жити, а не виходить: десь спіткнусь, десь загублюсь. А найгірше, це те "невидиме", чого немає, але воно цим лише збільшує своє " ні, я є". Адже може бути гірше? Я не можу пожалітись на те, чого ніхто не бачить, на те, чого не існує. І все ж, шкрябає щось.
Я не можу знайти джерела біди.