У кожної людини у житті є такий момент, коли, здавалось би, жити не хочеться. Все, що робиться - на гірше. І ти сидиш з граньонним стаканом під куполом люстри ще радянських ламп і думаєш: "Єдиний вихід із цього безперервного жаху - самогубство".
В останній час я змінилась. І щоразу, коли я дивлюсь у дзеркал - себе там більше не бачу. Не бачу себе тою, колишньою. У тих дзеркалах хтось інший, хтось пиздець схожий на мене візуально, але не я. В останній час я змінилась. Я перестаю себе впізнавати. А навіщо себе впізнавати, коли інші впритул тебе не впізнають (або й просто) не пам"ятають?? Щодня вони дивляться на мене (читати крізь мене), але й на цьому все закінчується. Ніхто більше не підходить і не питає нічого, як раніше. А може це просто не я?
Може…
Я хочу… вмерти. Вмерти. Вмерти. Вмер ти. В м е р т и. В м е р т и.
у думках я це вже робила.. .
Нікому не передати словами, що я відчувала тоді. Те відчуття, коли ноги трусяться перед самим кінцем, а погляд не відвести від тієї дев"ятиповерхової безодні, яка уже поглинає тебе духовно. Ноги теж не відвести від останнього бортіка між життям та смертю. Просто жахливо страшно. Страшно стояти на місці. Страшніше - зрушити. Страшно. Але ж хочеться відчути невагомість. І зараз я ж не про повітря чи землю. Ноги досі трусяться. Бояться. Як і я. Закриваючи очі, я бачу асфальт. навіть заплющеними очима я бачу, що бачила до цього. Там внизу нікому так не страшно як мені. Але скоро і я буду знизу. Вмить я чую, що ноги більше не торкаються холодного даху. Вітер розтріпує мені волосся. Все так, наче світ живих востаннє мене обіймає. Але теплі ласки останніх днів літа тривають недовго. Я розумію, що покинула цей світ, бо більше не відчуваю вітру в обличчя і не можу відкрити очі. Хоч я і не хочу їх відкривати. Я запам"ятала цей світ в останньому злеті. Не у падінні. В наступному житті я обов"язково буду птахом.