дуже дивно приходити в квартиру мами і вітчима, де ти жила останні 12 років, заходити в свою кімнату і не відчувати того, що вона моя, а скоріше знати, що це тепер щось чуже і вже мені недосяжне. в Луцьку ж в мене відчуття, ніби я приїхала в гості до подруги і просто залишилась на довше ніж потрібно, а універ це так, "нудний бонус", в який останнім часом я ледве знаходжу сили, щоб вийти. я називаю "вдома" квартиру дідуся і бабусі, де зараз живу з Богданом, але дім для мене тільки наша маленька кімната і то напевно тільки через те, що там він, а він мій дім. коли його там не було, я ненавиділа ту квартиру, стільки гірких спогадів, неправильних вчинків і болю, що вони перекривають той шматок щасливого дитинства. дуже дивно зараз там жити, в стінах, які ні краплі не змінились. я усвідомлюю, що Бодя виконує функцію мого щита від всього негативу, який би я не витримала сама у тій коробці.