Я втрачаю надію на будь-які зміни на краще в моєму життя, і звикою до постійних невдач, що сипляться на голову, наче шпаклівка, з трухлявої стелі.Невже я досягла того дна, якого всі бояться?Чому я не боюсь?Чому біль став для мене чимось буденним, як от, наприклад, кава о сьомій ранку, чи дзвінок на мобільний лише від мами?

Я маю так багато, а відчуваю себе самотньою.Не вистачає душевної рівноваги, і просто, тієї славнозвісної душі.

Не вистачає тебе.Ти так потрібен мені саме зараз, в цю мить, і повсяк-час.Шкода, що взаємності як не було, так і не буде.Чекаю я її?Не чекаю.Мої надії розчинились в повітрі разом з ароматом твоїх парфумів, які зводили мене з розуму.

Ти подарував мені занадто багато спогадів, аби залишитись чужим