Давно не писала сюди.Час-пісок.Немає йому ліку.Хочеться забутись і змінити щось в собі, в своєму житті і ставленні до нього.І, нарешті, полюбити себе.

Можливість є, але немає мотиву.Немає людини, для якої варто мінятись.А для себе і так піде.Ні каплі чогось хорошого в душі та в серці.А чи є та душа взагалі?Скільки я зробила дурниць, за які буду розплачуватись до кінця життя.І я роблю їх знову, і знову, плачу, розкаюючись, і знову все по-порядку.Немає кінця бідам, які валяться на мою голову.Не хочеться жалітись, але життя моє нікчемне, і виною тому я сама.

Я не бачу себе в майбутньому, і, по-правді кажучи, не хочу бачити.Єдине, через що я і досі тут-батьки, які дійсно цього не витримають.Я знаю, якими болючими є втрати рідних.І не хочу, аби дорогі мені люди відчули це на собі через мене.

Мені 18.А чи досягла я чогось в своєму житті?Досягла.Розчаровану маму, купу зіпсованих власних і чужих нервів, втрачені надії і ненавистна робота.Чудесний початок, чи не так?

Я перетворююсь в той тип людей(якщо це так можна назвати), контакувати з якими ще в дитинстві забороняла мама.

Пагубні звички, постійні відмовки і брехня, аби не хвилювати лишній раз маму-це стало стандартом в моєму житті.Дякуючи обставинам, втратила віру в своєму серці.

Мені добіса не вистачає людей, які не можуть, і які просто не хочуть бут поруч, хоча вони і досі надто дорогі, аби забути