Часто люди бояться синдрому розлуки. Інколи легше бути поряд і не кохати, аніж наважитися піти… Коли втрачаєш людину, то мимоволі сходиш з розуму, навіть якщо стараєшся цього не помічати. Задихаєшся від нестачі почуттів, тонеш у морі спогадів, заледве стримуєш надмірний марш серця, що пульсує на межі розриву, де єдиним порятунком здається свинцева куля… Однак пройде час, і все поволі налагодиться: організм відкидатиме алкоголь, сльози вичерпають свої запаси, а ти знайдеш причину для ненависті. Вона, втім, також скоро пройде, адже ненавидіти те, що так схоже на тебе, – неможливо. Надалі ти почнеш вбачати її у кожному перехожому. Згадуватимеш улюблені місця, закарбовані назавжди у пам’яті фрази. Згадуватимеш рідні обійми, із радістю сумуватимеш за ними. Згодом обійматимеш іншу, але кого б ми не втрачали опісля, ми завжди згадуватимемо лише одні обійми. Саме ті, від яких колись, можливо, втікали, навіть ті, які почали набридати. Так завжди: любов приходить опісля звички.