Так гидко на душі через те, що не можу розповісти тобі про почуття до тебе ж. Гидко, що все, що я можу - це писати у блог, ніби звертаючись до тебе.

Так багато того, що я тобі не сказала. Не змогла.

Чому я маю брехати тобі, що в мене все в порядку? Чому маю брехати, що зовсім не плачу щодня і щоночі, що продовжую жити далі?

Я не хочу так. Проте стримує мене лише думка про те, що якщо я скажу тобі всю правду, ти будеш почуватися ніяково. Адже ж ти надто ідеальний, будеш відчувати себе винним.

Хоча, знаєш, ти і справді винний. Нічого бути таким ідеальним. Таким чуйним. Турботливим. Смішним. Розумним і талановитим. Вродливим.

Через твою ідеальність втрачати тебе ще нестерпніше.