Хочу поговорити за котів. Раніше ж казала, що ненавиджу їх. Постійно згадую, як приходила до Світлани і казала, що терпіти їх не можу, а вони все лізли до мене на руки. О боже, я таяла, казала далі, що ненавиджу їх і до кінця вечора не відпускала.
Досі люблю Мартина. Це був мій другий кіт, хоча перший належав не мені. Мартин завжди спав зі мною, був моїм найкращим другом. Не завжди ж я була такою " повією спілкування" - ще я була мовчазною. Знаєте, хто був моїм найкращим другом? Я забрала його у достатньо дорослому віці і він тричі від мене втікав і повертався. Ми стали найближчими в цьому світі. Коли він одного ранку зник - я виплакала сліз, як Чорного моря. Три тижні сліз і я прокляла всіх котів.
Кіт Чарлі, що належить Богдану (відомий ще як Котан), надто нагадує мені Мартина. У них навіть очі і ментальність однакові. Часом це навертало на мене сльози. Я надто люблю котів, щоб признатись в цьому.
Артурові завели кота. Він сам, у 4 роки, назвав його Пушистіком. І цей кіт зовсім не схожий на мого кота. Мій Мартин був ближчим мені, а цей ближчий Артуру. Але я нічого кращого не відчувала, коли кіт лізе до тебе на руки і намагається зігрітись. Їхнє мяу, їхній мурлик досі нагадує мені мого кота. Мого, більше не існуючого кота…
Хоча я часто бачу його в образі Чарлі. Навіть заздрю, що Котан має такого кота. Мого кота.