Не обманюймо мене. Я добре знаю, що він ніколи не знав мене. Холодне сухе "привіт!" мого першознайомця не викликає у мене тих почуттів, на які він очікує. Він завжди знав лише те, що хотів, але як же я? Та й що, дурн ий океан, дурний.
Можливо, правда, мені давно пора зібратись у собі, навчитись досягати цілей, але я не буду плакати через зміни в житті, в яких він хотів грати головну роль. Навряд, блог читав також лише раз, щрб дізнатись ким він вийшов у цій ситуації. Як правило, усі люди так роблять. Але я пишу тут свої почуття, і хочу визнати, що я може як і книжка, і проста, і читати легко, але навряд кожен опанує швидко близько 1000 сторінок за тиждень-два.
Не возвишую себе, просто зрозуміла, що живу не там й не з тим у голові. Я відкинула думки про втрати, бо смерть - єдиний елемент вашого світу, який може вплинути на можливість бути щасливим, усе інше - буденні дрібниці. Я почуваю себе змученою. Холодний погляд, який я проводжу, змушує мене жаліти лише про одне - про намагання зберегти дружбу. Я не можу берегти те, що більше не потребується в мені. Зайвий - це полегшення, а не розплата за надмірну увагу. Тепер я хочу лише поїхати до Карпат: послухати, як завжди, на балконі, шум річки, прогулятись лісом, нюхати повітря так жадно, що смак западає потім у вигляді ностальгії.
Я хочу відпочити від власно скоєних помилок. Їх надто багато.
Як у нього, так у мене - це єдине, що пов'язувало наші характери.