Думаю хтось зрозуміє мене. Бувають дні, коли переосмислюєш пів життя.
Критика це корисно, навіть якщо вона заподіює біль. В цьому житті насправді ми потрібні не так вже й багатьом і варто докласти зусиль аби саме ці люди відчували нашу взаємність. Не треба гучних слів і багато галасу навколо своєї персони, а лишень впевнено робити свою справу, намагатися її вдосконалювати і тим самим вдосконалюватись самим. Не варто боятися виявляти ніжність і думати, що про це скажуть інші. А яка різниця? А ще дуже важливо відмовитись від оціночних суджень і порівнянь, кожен геніальний по своєму. І лише одне питання на сьогодня залишається відкритим - де взяти такої любові, щоб любити не всїх, а кожного?