Я хотіла взяти тебе за зап'ястя, бо звичка така, бажання просто довіри, а ти сказав: " Ні", так ще й строго. На жаль, я відчула після цього холод.
- Полежим просто? Поговоримо про те, що ти її любиш?!
- Що? З чого ти взяла?
- Видно. Я ж відчуваю.
- Ну..так. Але поки мені все одно. Потім, коли я перехворію, я знову почну скучати за нею, любити її, добиватись.
Ненавиджу наші діалоги. Роблю боляче собі. Чую, як ти любиш її. Навіть коли боїшся сказати мені про це. Я так злякалась, засоромилась, коли, лежачи, вирішила глянути на тебе, а не потолочок ліжка. " Боже, посміхається". Як дивно бачити, що ти щиро усміхаєшся. Сховала погляд. Я пам'ятаю як зробила це. Так боюсь, що прийдеться визнати, що я закохана у тебе, що шукаю причини закохатись у іншого. В нас з тобою така дружба. " Ти граєш у театр, але я знаю, що то в тебе природньо так, " - сказав ти. Найцікавіше те, що між тобою і мною такий же самий театр, який ніколи більше не об'єднає і ніколи не розмежує нас. Мені не подобається той світ в якому я опинилась. Не хочу бути залежна від тебе, хочу втекти, не цілуючи на прощання в щоку. Я зайва, коли ти любиш її.