два останні дні стали пеклом.такого ще ніколи не було, і, надіюсь, більше не буде.інакше я просто не витримаю, і кинусь в вікно.було страшно до чортиків. кожен підозрілий звук викликав у мене приступ паніки, і сльози.
я боялась всіх, хто довше 20 секунд дивився на мене.хотілось тікати.не важливо куди.

параноя?можливо.

проблема вирішена, але страх і досі мене переслідує.стараюсь рідше з"являтись на людях, але обставини того вимагають, і я просто змушена побороти всі страхи, забути те, що сталось.якби ж це було так легко, як здається.такі речі я запам"ятаю надовго.
страшні моменти дитинства і досі спливають в пам"яті, викликаючи негативні емоції.
я не знаю як цього позбавитись
я не знаю
мені страшно
не за своє життя
ні
я боюсь в стані афекту не накоїти дурниць
і головне, не хочу непокоїти маму