Чесно? Мене покинув блог у важливу для мене хвилину.
Я прочитала "50 днів до мого самогубства" і мій світогляд розбився після прочитаного. Відчуття, неначе Бек померла в житті. І 40 днів я мушу носити чорну хустинку.
Знаєте, я сама розгубилась, згубилась. Мені страшно. А що буде далі? Звісно, з самогубством у мене не буде проблем, але в загальному, зараз я справді не уявляю свого майбутнього, навіть ближчих 5 років. Чого я хочу? Сама не знаю. Інколи моя нерішусть, або розгубленість мене вбиває. Може мама права? Ладно, байдуже.
Загалом, книга прекрасна. Я плакала від 40 глави до 50 (трішки більше). Так зажила книгою, що впала в меланхолію. Зустрівшись на МР з хлопцями, зрозуміла, що їх 4, а дівчина прийшла лише одна - я. Завела Кіріла, бо він мене розізлив, посміялась і поїхала в Порт Сіті. Правда, я скучатиму за Молодіжною Радою, бо там мене завжди тепло приймали, та й вела я себе завжди там легко і нестриманно. Комфортно було. А в Порт Сіті побачиа Світлану. Правда з наркоманськими очима я прийшла, бо до 4 ранку читала книжку + в день плакала далі. Я була така змучена, подавлена і водночас щаслива, що бачу її. Ми так всі подорослішали. Не вірться, що я більше не в школі. За цим гучним життям я теж скучатиму.
В кінці пройшлась сама по магазинам, забувши Кіріла і Вову. Хоча приїхали в Порт Сіті з ними, але це дрібниця. Я пройшлась, прегляділа все і згадала весну. Хотілось плакати. Пішла в кафе " Брама" і якось по-дорослому вибрала їжу. Тут у мене і почалась істерика. " Пора додому, "- вирішила я і поїхала додому. Важке сприймання реальності у мене.
Я не хочу дорослішати.