Мої рожеві слоненяткові ілюзії, ви будете гратись зі мною в хованки до моєї смерті ? Що ж там в середині має владу над свідомісттю? Це лише спогади і страх, чи це не бажання бути, існувати, віддаватись комусь, приносити сонце в долонях і дарувати тепло, гріти і оберігати? Чому лише я спроможна на грози, біль, нехтування, і зверхність ?Я ж ранима, ніжна, сентиментальна, болісно і близько все сприймаю до серця і в ту ж секунду сталева, холодна, впевнена, цариця - Клеопатра всього світу. Таке двоякісне поєднання, одне без одного невзмозі жити, а лише співіснувати. Ти це ж розумієш? Твої дії показують, що так. Але чи свідомість з цим погоджується?
Вчора могло б все розтаяти, як цукор в гарячій воді, в чорному чаю перетворившись в солод минулого. Могло зникнути, як теперішє - перетворившись в спогад. Могло б закінчитись, як закінчується пісня - улюблена пісня і ніби хочеш послухати ще раз, але вона вже закінчилась і плейтист перемотує на іншу - нову пісню, яка з часом теж може стати улюбленою. Могло б нічого не бути, ніби це був лише сон, гіркий чи приємний сон.Чи такий, що в ночі прокидаєшся в холодному поту і молишся, щоб більше не снилось. А може той, що заворожує, дарує ілюзію радості і гарного життя, але будить будильник і ти прокидаєшся з жалем на серці, що це був тільки сон - непрвда, вигадка, з тобою зіграли в жарт, але ти всеодно встаєш і йдеш далі - забувши. Що було, те було… Все могло б бути, але так не сталось. Я рада, що все владналось. Мої вибачення такі - монотоні, лише одне слово "вибач". Я б посміхнулась, але моя посмішка не прекрасна і не чарівна, лише видавлена і натянута на кутиках моїх, егоїстичних, губ. Чиї очі брешуть ? Наші - і одночасно ! ! ! А якщо не брешуть, то - одночасно.
І сьогодні 2 місяці щастя в поєднанні з болем. І ще +2, і я піднімусь з дна тягучого болота на тверду дорогу, з розчарування на нейтральну сторону, з спогадів в теперішнє. А ще +2 і я буду йти по дорозі з ентузіазмом і запалом в карих очах, з радісттю і спокоєм в середині і це грітиме. Любити важко, а ще важче не відчувати. І в двох випадках прийдеться, щось знаходити темного кольору. Колір - такий важливий, і не лише білий і чорний, бо це, вузький перегляд зображення, - світогляд. Потрібні фарби і відтінки, насиченість, різноманітність і смак. Ти - восьме чудо і восьмий колір веселки після моїх гроз і ливнів, що так топить нас. І кожен раз, ти встаєш і продовжуєш боротись за сонце і світло, навіть тоді коли страшно вийти з під криші над головою, бо тьма може поглинути останій промінчик надії. І ти ж стоїш під проливнем, і стоятимеш стільки часу, поки не захворієш і не помреш - доброю душею і гарячим, пристасним серцем від холоду, темноти і струму моїх слів. Інколи це схоже на гру, яка втягує більше, ніж захоплює її назва.
П.С.: "я люблю тебе" - це центральна ідея цього тексту. Люблю за те що: сильний зі мною і стоїш під дощем кожен раз і тягнеш мене до себе в обійми, розкидуєш тарганів на свої місця, що терплячий, турботливий і віддаєшся мені одній, знаходиш час. Цілуєш тоді, коли пручаюсь і міцно прижимаєш до себе. Не відпускаєш і не йдеш. Розумієш, цінуєш, даруєш посмішку, коли пригнічена, намагаєшся розсмішити, коли засмучена. Даруєш сили, підтримку, любов, себе і щастя. За доброту і милість, гаряче серце і вогонь в душі, за дикість, за слова, які не в рифму. За пристрасть і бажання, все як в останій раз. І хочу ще. За експеремнти, гру, бурхливий настрій, стабільність, рівновагу. За розум, інтелект і хитрість. Любити все в тобі - належати тобі. А я люблю все, навіть би любила недоліки і мінуси, як би їх бачила, чи знайшла. Все буде добре, скрізь і у всьому і в нас і в майбутньому і назавжди.