Я больше не буду на школьном дворе
С портфелем идти в золотом сентябре
Я больше не сяду за парту свою
Я младшим ребятам ее отдаю.
Последний школьный звонок прозвенел
Наверное что - то сказать он хотел
Еще постоим у дверей, а затем
Мы просто из школы уходим совсем…
Закінчилось це шкільне життя, це дитинство. Завтра буде день прощань, день спогадів. Якось і хотілось цього, але зараз я розумію, ще мене чекає дорога в дуже для мене невідоме. Мені складно усвідоми, що я більше не прийду на алгебру, що я більше не буду от так плакати за якісь свої шкільні невдачі. Я розумію, що школа дала мені багато чого, особливо останні два роки. Новий клас, нові жарти і сварки.
Відверто кажучи хочеться забути кількох людей, і вчителів, адже це не найкраще що траплялось, але є десятки вчителів, яким я дуже вдячна.
Мені буде вкрай важко без моєї Валентини Михайлівни, яка дійсно стала тією другою мамою, яка розуміла мене інколи краще, аніж я сама себе. Вона була завжди поруч, при будь-яких обставинах. Мені не вистачатиме того шуму, буденних шкільних звичок. Я не уявляю того, що зранку мама вже не спитає:"Даша, тобі сьогодні на нульовку?". В кінці літа я не піду обирати найгарніші зошити і ручки, адже школи більше у мене не буде. Ми з однокласниками більше не просидимо пів уроку в їдальні, і не зіграєм в "дурня" на останній парті, не по присідаєм за слово "да" 60 разів.
Важко усвідомлювати цей кінець(!) який, нажаль, настав надто швидко.
Завтра ми зтанцюємо вальс, і вийдемо з найкращими випускними стрічками відпускати голубів у небо. Так наступить новий день, день нового життя.
Прощай, школа! Я пью за тебя кока - колу
И очень прошу обо мне вспоминай.
Я верю, для нас не закроешь ты двери
Ах, милая школа, прости и прощай…