Як ж я стомилась від цього всього. Зранку іду з нормальним настроєм в школу, а повертаюсь ніяка. Мама вже який день питає в мене, що сталось і чого в мене такий вигляд. Я кажу, що нічого і я просто стомлена. То є так, на половину. На правду, як я їй скажу, що мене це все бісить? Що я не можу терпіти людей з якими доводиться мати хоч якийсь контакт, просто мушу? Як пояснити їй, що я не сприймаю половину тих, хто мене оточує? Як передати їй всі ті мої емоції, коли я стараюсь, але все іде під три чорти?
Як ж мені складно. Я не хочу, щоб так було завжди, але ж це тільки початок. В мене не вистачає сил боротись за своє щастя, не вистачає сил щось і комусь доводити, вчитись, посміхатись.
Можливо дійсно вивчитись в університеті, вийти заміж, народити двох дітей, жити в невеличкій квартирі, сидіти вдома, доглядати за дітьми, варити їсти і чекати чоловіка з роботи? Ніколи не хотіла жити так примітивно. Ніколи не мріяла вийти заміж, вдягнути біле плаття, народити дітей. Ніколи цього не хотіла. "Бо це легко" - думала я тоді, а зараз думаю "але це ж легко".
Життя так вміло може витрахати, що не хочеться нічого. Але скоро літо, і можливо я наберусь сил? Навчальний рік вкотре пройшов так швидко.