Я вже втомилась так від себе і своїх думок, часто задумуюсь і розумію те, шо дуже важно знайти гармонію з собою всередині, настроїть себе абсолютно на нормальний лад, перестать мислить чорно-білими картінками і нарешті, перестать вертаться в минуле і згадувать якісь моменти, які не відпускають мене. Це так прозвучяло по-книжковому, як єбана художня література. Просто я не знаю як люди вміють відпускать все, перестать в якийсь момент згадувать своє життя і тих людей, і почать жить так як треба, жить так як живуть всі нормальні люди, розвиваться і досягать цілей. Я, в свою чергу, тільки тим і занімаюсь, шо деградую, ібо більше немає чим зайняться, я себе знищую з середини. По суті я і так є не самою кращою людиною, другом, дочкою. Я знаю як люди думають про мене, я знаю, шо я ще кончяніша ніж я себе бачу, я не знаю чого зі мной дружать ті люди, з якіми я общяюсь, я вичерпуюсь, в мені нічого не осталось, крім битовухі і ниття про курсову, їх так само тримає зі мною минуле і просто якась мелочь. Я б так хотіла буть нормальною і вобщє самою звичайною людиной, без зайобів, але як сказала одна людина "ти катя типичнисть отторгать несвидомо будеш", і от шо після цього можна сказать? Всі мої надєжди про нормальність і гармонію з собою тухнуть і умирають з моїми ж мєчьтами.