На цей раз я буду писати тобі українською мовою. Не знаю чому, але просто так хочеться.
Чекаючи зустрічі з тобою, я хвилюсь як першокласниця, яка щойно вперше піде до школи. Хочу для тебе бути найкращою. Але і тревожить мене думка одна, я тобі ще не набридла? Важко дійсно кохати, особливо коли це тільки з однієї сторони. Я дійсно тебе кохаю. Я довго цю думку вимітала у себе з голови, а прийшлось змиритись і прийняти за реальне. Я тебе кохаю. Я не можу без тебе. Я тебе ревную, хоча намагаюсь цього тобі не показувати, і для тебе намагаюсь свої почуття в "дружбу" переграти. Це важко. Чому я така дурна? Інша б вже давно, як кажуть, забила болт і давно б нашла іншого. Але я ж не така. Я не можу бути з іншим. Я в інших не бачу навіть найменшого натяку на тебе. Мені інші бредкі і противні. Так, спілкуватись, сміятись, іноді гуляти, але нічого більшого. Просто крім дружби, чи просто милого спілкування я не бачу. Мені з ними не комфортно. А з тобою, я ніби в м'яку перину поринаюсь. З тобою комфортно. Ну і як це можна дружбою назвати? Це якась не правильна дружба. Ти кажеш, що я стала хорошою подругою, але блін, ти всіх хороших подруг цілуєш і залишаєш сліди своїх поцілунків на шиї? Мене все б влаштовувало, але завжди є одне "але", я не можу зрозуміти, чому ти мене тримаєш, але і не відпускаш. Нікого до мене не підпускаєш. Зразу замовкаєш, коли чуєш, що мені хтось інший написав. Я в просто загубилась вже. Я не знаю, що ти до мене відчуваєш, хто я насправді для тебе. Чи ти мене тримаєш як "запасний варіант". Чи ти знаєш, якщо що то я завжди прилечу і підтримаю. Ти хочеш зробити так, щоб я в тобі відчаялась. Але це в тебе не вийде, сам знаєш я тебе полюбила не за щось, я сама навіть не знаю за що ти мені так в душу запав.
Я просто вже загубилась в собі. Я не знаю, що робити. Руки вже самі опускаються, але я знаю уього не можна робити. Потрібно боротись до кінця. Як кажуть: "На войне, как и в любви, все средства хороши", вірно ж так?