что за странное состояние?

привет, ночная доза мыслей.

шрам могут заживать, знаешь. нет, они остаются на теле, но не более. зажившая рана, которая навсегда украшает\портит твое тело. он есть. и всё. тебе от него ни гарячо, ни холодно. бред я написала, полный бред. и это даже не то, что я думаю. ломаная мысль.

опять круг, опять мысли, опять осознание чего-то, желание\не желание изменить. я думаю о том, что не ощущаю любви. ни по отношению к другим, (иными словами, что я люблю), ни того, что любят меня.

странно, что это относится как бы к самым дорогим. со временем всё меняется.

треба лягати спати, щоб не думати, щоб не робити собі ще гірше. але раптом оце тікання - тікання від основного, актуального. маю на увазі, раптом те, що я якби собі видумую - реальність

спочатку дозволяю людині все, потім вона звикає до цього, а мені стає гірше. я думала, якщо робити щось хороше - тебе не забуватимуть щиро. хоча, знову ж таки, можливо просто видумую.

хоча яке видумую? людям, яким я маю бути небайдужа, я навіть не можу розповісти про свій стан, про свої істинні думки. я не можу сказати "О, я зараз плачу" або "зараз я не відчуваю любові. взагалі". боюся нав*язуватися сама і нав*язувати свої думки, емоції, почуття. хоча тоді, коли я була наглою і самозакохано себе вела - все було чудово.

не запитую тільки через те, що не впевнена, що хочу знати відповідь.

це хвилинні думки і вони мають пройти.

я хочу бути потрібною і взаємно кохати.

треба дозволити, щоб мене любили.

а ще мені соромно їсти при тобі. серйозно. дуже соромно.

от так і трапляється, що в кінці кінців усе, що ти можеш - вести діалог сам з собою.

я б хотіла, аби тобі було цікаво.

не хочу, щоб повторювалась історія як з Пашою.

все. менше видумувати і думати. болить голова, апатія, яка кричить про те, що треба боротися. я сильна, я зможу.

надобраніч.