— Ну, це така гра.
- Гра?
- Так, гра, що називається просто радіти.
- Що ви таке кажете?
- Ні, це гра така. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, - вела Поліанна. - Ми завжди гралися в неї, ще звідтоді, як я була малям. Я розповіла про неї Жіночій допомозі, й вони теж почали гратися в неї. Хоч і не всі…
- І що ж це за гра така? Щоправда, я не надто знаюся на іграх.
Поліанна знову засміялася, а потім ще й зітхнула, і в сутінках на її засмучене обличчя лягла задума.
- Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці.
- Милиці?!
- Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але, коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знагоди-тися якійсь дитині. З цього, власне, все і почалося.
- Щось я поки не бачу тут ніякої гри, - ледь не роздратувалася Ненсі.
- Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, - щиро пояснювала Поліанна. - Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.
- Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Поліанна заплескала в долоні.
- Отож-бо й воно! - вигукнула вона. - Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені усе пояснив.
- Тоді, будьте ласкаві, поясніть і мені, - кинула Ненсі.
- Простісінько! Радійте з того, що ці милиці… вам не потрібні, - тріумфувала Поліанна. - Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру.