Ні великої букви, ні артикля " The". Я не можу ставитись з повагою до "war"(війна). На вулиці сніг. Я ходила сьогодні до репетитора і погода мене зберегла: саме ці 2 години на вулиці було тепло, без дощу. А тепер, земля знову плаче. Моя Земля плаче, бо знає, що це край.
Сьогодні 16 березня 2014. В Криму проходить референдум. Нікому не секрет, що вони стануть росіянами, хоча там вони нікому не потрібні. Та і той факт, що татари насправді не хочуть до Рашкі є правдивим. У мене з'явилась неповага до Росії. Ненавиджу їх. Не брати вони нам.
Їхала додому і побачила на власні очі, як везли танки. ТАНКИ. Це лише початок. Початок страшної години. Ми, українці, не станемо на коліна, бо це не є правильним. Ми любимо свою державу. І якщо потрібно, помремо всі. До останньї людини, але всередині мене щось перевернулось, коли я побачила "техніку для винищення людей". Аморальність. Дорога трохи носилась, а люди у маршрутці почали ледь не заплакано дивитись у вікна: пожирати красу природи моєї України.
Ні, ні, я не плачу. Ніхто не буде плакати. От вам українсько-російська війна. Вікторія, моя однокласниця, казала: " Війни не буде, запам'ятаєш мої слова". Не забула я цього. І тепер хочу сказати їй: " А ти залишишся живою? "
Боже, бережи. Я ж знаю, Ти поряд. Впевнена, що Ти не покинеш мене, мою Батьківщину, моїх людей. Боже, зупини, не плач білим снігом, чи це так падають Ангели з небес, щоб бути разом з українцями?
Незалежність.
Свобода.