я кинулась до тебе, як кошеня, до першого прехожого. Як мале дитя кидається до тата, і не відпускає. Я не можу і не зможу, кажу цілком серйозно, не зможу просто взяти і відпустити. Скільки би я не плакала і не ковтала свої образи, які, як ти кажеш придумала сама, я не зможу відпустити. При одній лише думці про це, серце болить ніби відірвали шматок його, та щей роздушили на місці ж, затоптали і забули. Я не стала для тебе ідеальною, тай взагалі для когось, і ніколи не буду наближеною до ідеалу. Мабуть, я не заслуговую на тебе. Тай взагалі, на нормальне ставлення і рідну людину. Моя рідна людина, робить крок до мене і відразу ж два назад. Так і є. Я не засуджую, ти дійсно нікому нічого не винен. Я сама винна. Я придумала собі, що все буде довго і щасливо. І сама стала жертвою своїх думок. Я хотіла, щоб ти був першим. Скрізь, у серці, в ліжку і в думках на стільки довго. Там ти мабуть і залишишся. Ти відмовишся від мене, настільки просто і легко, так як писав про те, що можна спокійнісінько від цього вилікуватись.