І знову цей сон. Цей сон, який заставить мене цілий день ходити окриленою, знову ця усмішка у сні і ось я прокинулась і зрозуміла, що це просто ДУМКИ.

Навіщо знову, навііщо зараз, коли і так все котиться по прямій униз. Коли нерви вже не витримують і просто хочеться кричати. Невже у мого організму немає інстикту самозбереження, а є тільки функція - картати себе, причиняти душевний біль і визнавати помилки коли вже так пізно.

Коли я склала "Віш ліст 2014" ти був на 2 місці після "здати сесію". Так хочеться нарешті відпустити, нарешті забути і почати життя без цього клаптика в серці, без цього чекання на невідомо що і розчарування - все більшого і більшого. Чому не можна піти як справжній чоловік або ж залишитися назавжди, можливо не назавжди, але так гідно залишитися?

Пишу це, а серце обливається… просто дуже стидно за мої помилки і за несказані слова, згадується сон і наше прощання, прощання яке тривало в реальності так швидко, а в сні так нереально гарно, так ніжно. Ці обійми я як ніби зараз відчуваю, ці дотики і поцілунки, усмішка в якій можна потонути і все…

Я проснулась, я у реальному важкому світі. Чому не можна на хвильку на кілька хвилин втілити сон в реальність, я б все сказала і ти б теж нарешті зрозумів усе.

І після всього залишаються тільки сни, це останнє що нас об*єднує, це наш зв*язкок, ось і все, наступила та реальність…

Ти ніколи цього не прочитаєш і не побачиш, я ніколи про це не розкажу і не подзвоню сказати. Час втрачено, залишились тільки гарні спогади і наші сни, ось і все. Здається план виконано, по- тихеньку відпускаю