Були ж колись іще чоловіки,
палала усмішка у час сирої днини,
збивав їх погляд враз і на віки,
ми з ними забували про хвилини.

Вони мовчали нам про головне,
і говорили про буденні речі,
аж до небес здіймали серце молоде,
у всьому чули дзвінкий сміх малечі.

Їх дотик нас пропалював до тла,
оті вуста робили нас німими,
вони були для нас, як корінь зла,
та в кожну мить здавалися святими.