Так дивно, звикаєш до людини, а вона просто встає і йде, не сказавши ні слова. Образливо, коли ти робиш все для нього, а йому плювати. І стає дуже погано, тому що тебе не цінували, тобою просто користувалися. І навіть якщо тобі буде боляче, все одно посміхатимешся, ти ж сильна, ти гори можеш зрушити, а тут якась маленька перешкода. пфф, та з легкістю ти здолаєш це. Але ніколи більше не віритимеш людям, адже ти думаєш, що вони усі однакові. Навіть друзі вже стають не тими, ким були раніше, все воднораз просто змінилося. Не ті люди, не ті погляди, жести, фрази, це усе вже не таке, а раніше ж ти всьому вірила, була маленькою наївною дурною. Ти ж дорослішаєш от і все, ти просто стаєш старше, не можеш вже веселитися, потрібно думати про майбутнє. Подумай, може пора подорослішати?