ШО А що ви шукаєте в сучасному кіно? Що для вас зараз цінне?
— Знаєте, я людина емоцій, імпульсивна людина. Я повністю позбавлена раціоналізму і ніколи нічого не прораховую, йду за своєю інтуїцією. А позаяк я спочатку щось роблю, а потім думаю, — і шкодую за тим, що зробила, — я часто ходжу пішки. Я відмовилася від транспорту — хоча завжди була моторизована, завжди любила мотоцикл і з молодості ганяла на ньому, а потім хотіла стати льотчиком, стрибала з парашутом, хотіла літати, але не вдалося, втім від літака я нікуди не дінуся, бо я народилася в літаку, і тепер дуже часто подорожую літаком. Але коли я ходжу, я дуже багато говорю з собою, копаюся в собі і розумію — ніхто ні в чому переді мною не винний, і якщо зі мною щось сталося чи мені хтось зробив боляче, зрадив мене, — у цьому винна лише я, бо я, напевно, це спровокувала. Та коли зупиняюся, мене охоплює жах: я потенційний самогубця, але такий, який ніколи не вкоротить собі віку, я — найбільший песимістичний оптиміст. А в русі мені легше, легше спілкуватися з собою. Для мене моя голова — це всі прочитані книжки, пережиті емоції, все те, що я пройшла, чула, відчувала. Я дуже рано почала читати, бо в нашому домі, де була вражаюча бібліотека, книжки становили собою ледве чи не єдину цінність. Я читала без усякої системи, хоча мама намагалася організувати освіту. Та тільки я чула, що цю книжку мені ще рано читати, — я миттєво її читала. А що таке книжка — це ж окремі світи!.. Назагал, я мала фантастичне дитинство. Світ, створений моїми рідними, ніколи не був побутовим, в мене просто не було побутових історій. Ми жили в мансарді, і я виросла на даху. Мій ранок починався з того, що я вилазила у своє маленьке віконечко і боса, в трусах і майці, бігла, ще сонною і розкошланою, перескакуючи з одного даху на інший. Я стрибала, злазила, залазила, обходячи весь район, поки моя бабуня не втягувала мене назад, митися і зачісуватися, що для мене було найстрашнішим випробуванням (щовесни мене голили, бо я мала багато неслухняного волосся). Всі ці гніздечка ластівок, яких я чекала навесні; всі ці кволі деревця, що росли у водозбіжних трубах; цей шум від моїх босих п’яток по сталевих перекриттях і черепичних дахах; ці музиканти, які ходили тбіліськими дворами, грали і співали; як я грала у футбол, як билася! Це все мене сформувало, і саме цим я «харчуюся», кожним своїм днем. На щастя, мені дуже таланить. Кожна хвилина, кожна зустріч — вони несуть так багато емоцій, відчуттів, болю… Ви знаєте, в мене так багато шрамів і так багато радості. Часом, зненацька, мені хочеться плакати. Якась думка промайнула, ти її навіть не встигнеш вхопити, а вже ком до горла підступив… Я ніколи не можу чітко сформулювати, про що я хочу сказати у своїх фільмах, бо, напевно, я так багато чого хочу сказати, що не можу сказати, про що ж я хочу сказати (сміється).