мені здається,
ми міняємось місцями:
от тепер я не сплю ночами,
а ти все більше снів переглядаєш;
тепер я слухаю важку музику,
а ти взагалі перестав слухати будь-що
живеш, намагаючись поставити 10 плюсів,
там де він лиш один
щоб виправдати свій вибір
щоб не думати.
щоб не нервувати батьків.
щоб дивитись серіали.
які без тебе дивитись не можу.
ми з тобою мабуть заплутались
у своїх ролях
і у своїх думках,
бо я все частіше думаю про Всесвіт
а ти… та звідки ж я знаю,
про що ти можеш думати
може й взагалі не.
але -
ми помінялись ще і часом:
я маю його вдосталь,
а тобі чомусь не вистачає.
віддай мені мене назад!
будь ласка.
я втомилась дивитись в порожнечу,
я хочу заснути нарешті,
нарешті побачити щось
щось більше
чи менше,
ніж просто темряву;
щось окрім штучного світла.
штучної посмішки
порожнього погляду
хочеться справжнього
міняймось назад
інакше я здаюсь.
хоча ні, не міняймось
не здаюсь..
потрібно було, щоб так сталось
тепер я знаю те, що знав ти:
як це дратуватись від згадки,
що був колись з тим чи іншим,
як це помирати ранками,
від відсутності рідного поряд
а ти знаєш те, що знала я:
як розтягувати відчуття самопожертви
запевнюючи себе, що ці вчинки
через те, що маєш добре серце.